Маразм самотності

    Вони так довго були разом. Їхні серця билися в один такт, одноковий вдих і видих, частота моргання очей... усе ідентично. ЇЇ очі завжди загорялися яскравим блиском, коли вона бачила його чи чула його голос, який був таким незамінним, заспокійливим, ніжним... Його думки завжди губилися, коли він бачив її посмішку, очі з наймовірним блиском, які вміли зазирати в саму душу, торкатися, ніби вустами, серця і зігрівати його темлом.
     Здавалося - це навіки. У цілому світі не знайти щасливіших за них. Чому ж так сталося, що зараз вони не разом? Вона - мрійниця, яка хоче жити у казці, щоб її щодня дивували, піклувалися про неї, хоче чогось що сама не знає, як капризна дитина... Він- кохає її, і сприймав як належне, ніби так має бути і буде завжди, і навіть в найстрашніших думках не припускав, що вона зможе піти. Навіщо? Щоб він повернув її, показав на що здатний заради неї, щоб зрозумів яка вона особлива...
     Пройшов час... Вона зігрівається в чужих обіймах, чужі губи пестять її тіло, шепочуть красиві слова... Він - пише що досі кохає, не може без неї і просить повернутися, але нічого не робить щоб завоювати її серце знову, просто чекає...
     Вечір... на дворі прохолодно, під зоряним небом виблискує білий сніг. Вона сидить дивлячись у вікно, малює по склі, запотівшому від гарячого чаю, весну. Він бродить пустими, темними вулицями, з надією, що можливо вона буде повертатися ними додому.
     Іще один втрачений вечір, який вони могли б провести разом..., а замість цього ще одна упаковка випалених цигарок, захрипший і простужений голос, образа на цілий світ...пуста обгортка від шоколаду, мокрі повіки і новий статус в контакті "...я так хотіла тебе кохати..., а ти сам зруйнував наше щастя..."

Маразм самотності (Море)

        Вона любить слухати інструментальну музику, звуки саксофону, фортепіано, гітари, а інколи і скрипки, зачаровують її. Під час їхнього виконання в голові малюються сюжети, яким ніколи не судилося відбутися в дійсності. Серце налаштовується на ритм музики і починає битися з нею в один такт. Закриваються повіки, кімната наповнена ароматом мрій і чорної кави…
     Вона сидить на березі моря, на нагрітому, липневим сонцем, жовтому піску, пересипаючи його з руки в руку. Хвилі ніжно пестять її ноги, грайливо лоскочуть, викликаючи посмішку і тікають. Легенький вітерець роздуває довге, розпущене волосся і здається, що щось невидиме обнімає її. Сонце уже на заході, останні промінчики зігрівають її  оголені плечі, коліна… Чайки над морем діляться своїми враженнями за день, шкода що вона їх не розуміє, вони знають стільки цікавого…
     На горизонті з’являється корабель, несхожий на інші, увагу привертає колір вітрил вони – пурпурові…, як у казці про Ассоль… Корабель підпливає до берега і на борту з’являється він, той кого вона так давно чекала…
     Він не поспішаючи підходить до неї, бере її руку у свою,поправляє волосся, його уста наблизились до її і … музика обривається, пурпурові вітрила перетворюються на бурдові штори, вітер - на завірюху за вікном, замість моря - холодна кава, замість сонячного проміння - світло електричної лампи, а  замість очікуваного поцілунку підготовка до семінару. Той кого вона так чекає і надалі залишається в мріях, але варто їй лише почути звук саксофону, фортепіано, гітари, а інколи скрипки, закрили очі і вони знову разом.

Маразм самотності (Наслідки медитації...)

        Люблю ніч, тишу, хорошу музику, спокій, людей з якими є про що помовчати, дощ, який по краплині стікає по склі, гарячий, зелений чай в який можна погріти руки, коли нікого, абсолютно нікого, немає поруч.
        Дивитися на вогонь, запаливши ароматичну свічку. Слухати музику, мріяти або згадувати. Хочеться весь світ розцілувати. Переповнюють емоції: смуток, радість усе разом. Парадокс? Ні, це можливо, особливо для мене...
        Здається самотня, але нас багато. Так легко у такі хвилини писати, писати будь-що, дивитися як графіт олівця стирається на білому папері, а ти пишиш просто... байдуже що, бо тобі так хочеться... Ти не думаєш про щось далеке чи щось близьке...добре від того що маєш.
        Серце б"ється повільно, дихання рівне, за звичай, такого не помічаєш, але зараз... Такий момент коли тобі хочеться бути самій, в темноті, в тиші, сидіти на підлозі і дивитися на запалену свічку, мозок відключається і ти не вдумуєшся в музику, яка грає, ти просто пропускаєш її, ні не вухами...серцем, "м'язистим органом", який стільки всього відчуває.
        Свічка догорає, треба вмикати світло, але ти ще на мить закриваєш очі, щоб повернути ті відчуття... щастя, спокою, самотності, яка дає набагато більше ніж ти думаєш...       Музика... - це все, розслаблює, надає відчуття легітації, у тебе виростають крила і ти летиш у свої мрії чи спогади. А потім реальність... не така як раніше, починаєш цінувати життя і те що маєш.
         Закінчується мелодія і ти навіть не помічаєш як списала цілий листок... А потім набираєш усе в контакті... не для того, щоб хтось читав і залишав свої коментарі... ні, він не зрозуміє..., а з надією, що хоч на секундочку повернеш ті відчуття...
         Закінчується музика... закінчується папір..., а тобі приємно дивитися як стирається графіт...